Жовті бритівські черевики

 

Передмова

Історія, яку читач тримає в руках, почалася задовго до появи жовтих бритівських черевиків.

У 1930-х роках одеський письменник і журналіст Олександр Козачинський написав повість «Зелений фургон». В її основі лежали не лише пригоди та гумор, а й особистий досвід автора, який добре знав Одесу, Бессарабію, молодих романтиків революційної доби, злодіїв, міліціонерів і дивовижний світ південних степів біля Чорного моря.

Головний герой був молодим юнаком, який щиро вірив у закон, справедливість і можливість змінити світ на краще. Але дуже швидко він переконувався, що реальне життя значно складніше за підручники та інструкції.

Через багато десятиліть Одеська кіностудія подарувала цій історії нове життя. Для кількох поколінь глядачів «Зелений фургон» став не просто пригодницьким фільмом, а частиною одеської легенди — з її особливим гумором, самоіронією та любов'ю до людей.

Минув ще час.

Змінилися країни, закони, форми власності та способи життя. Зникли старі заводи, багато доріг спорожніли, а деякі села почали жити за власними правилами виживання.

Але залишилися люди.

І залишилася вічна історія про молодого представника влади, який приїжджає на нове місце з вірою у правила, а зустрічає живий світ людських звичок, традицій і неписаних законів.

«Жовті бритівські черевики» не є продовженням повісті Олександра Козачинського і не намагаються переказати її сюжет.

Це нова історія, натхненна атмосферою південного степу, бессарабських доріг, одеського гумору та старої істини: порядок не можна привезти бричкою чи автомобілем. Він народжується лише там, де люди починають довіряти один одному.

У цій історії є молодий уповноважений, стара дорога на Ізмаїл, двоє легендарних вартових тракту, виноградники над лиманом і загадкові жовті черевики, які намагаються подарувати кожному новому начальникові.

Кажуть, хто їх узув — той уже свій.

А чи справді це так, читач вирішить сам.

Минуло багато років після історії про уповноваженого Патрікеєва. 

Змінилися прапори, держави, гроші, назви установ і кольори мундирів.

Зникли імперії.

Зник Радянський Союз.

Зникли навіть деякі села, які колись були позначені на картах між Дністром і морем.

Але Бритівка залишилася.

Так само вранці пахло виноградним листям.

Так само скрипіли колеса возів.

Так само біля причалу сперечалися рибалки.

І так само місцеві жителі краще за будь-якого начальника знали, що насправді відбувається навколо.

Навесні 2015 року центральна влада знову прислала до Бритівки свого представника.

Щоправда, цього разу не бричкою.

Старий зелений мікроавтобус висадив його біля сільради о сьомій ранку.

Хлопцеві було двадцять два. Його близький родич був мужнім захисником в фронтовій операції проти сепаратистів.

Він закінчив юридичний факультет податкової академії в Ірпені та тепер здобуав наукову ступень в Юридичній академії в Одесі.

Вірив у закон.

У справедливість.

У реформи.

І трохи менше — у людей.

На поясі висіла нова кобура.

У кобурі лежав новий пістолет.

Стріляв із нього він рівно тричі.

У тирі.

Під час навчання.

Біля входу до сільради сиділи троє старих.

Вони мовчки дивилися на прибулого.

Перший випустив дим із цигарки.

Другий поправив кашкет.

Третій уважно подивився на нові черевики хлопця.

— Чорні, — сказав він.

— Поки що чорні, — відповів другий.

— Думаєш, подарують?

— Якщо затримається до осені — обов'язково подарують.

— Жовті?

— А які ж іще.

Хлопець не почув цієї розмови.

Він дивився на стару вулицю, на виноградники за селом і на блиск лиману вдалині.

Йому здавалося, що він приїхав сюди наводити порядок.

Старі жителі Бритівки вже знали, що порядок тут живе за своїми правилами.

— Бачиш той іржавий болт?

— Бачу.

— Якщо він лежить на дорозі — це сміття.

— А якщо в кишені?

— То вже господарство.

У Бритівці існувало неписане правило:

Якщо річ нікому не потрібна — вона ще комусь стане в пригоді.

Якщо річ погано лежить — значить її неправильно поклали.

Якщо річ зникла — значить знайшовся господар.