Спротив лиху

Дорога життя між Україною та Білоруссю

Лихо починається задовго до того, як людина падає від голоду. Воно приходить тоді, коли в неї забирають можливість самостійно господарювати, розпоряджатися плодами своєї праці, допомагати близьким. Коли родину перетворюють на облікову одиницю, а живу людину — на перешкоду виконанню плану.

У нашій родині пам’ять про Голодомор збереглася через розповіді про дорогу. Дорогу між Україною та Білоруссю, якою йшли у світ, не до рідних, несли харчі, шукали порятунку, підкорялися державному примусу. У держави були кордони, накази й заборони. У людей — родичі, знайомі та відповідальність одне за одного.

Ця дорога стала способом спротиву лиху.

Коли господар став зайвим

Наприкінці 1920-х років радянська влада взяла курс на суцільну колективізацію. Селянські господарства втрачали самостійність. Люди, які вміли вирощувати хліб, утримувати худобу й забезпечувати родини, опинилися під примусом системи, що визначала, скільки вони повинні віддати та що їм дозволено залишити.

За словами про перебудову господарства стояло втручання в саму основу життя. Вилучений хліб означав порожній стіл. Забрана худоба — втрату молока для дітей. Позбавлення можливості виїхати перетворювало місце проживання на пастку.

У сімейній пам’яті ці процеси мають імена та обличчя. Бабуся Таня, Тетяна Федорівна, та мати бабусі - Наталія Лук'янівна. На фотографії 1965 року бабуся Тетяна зі мною, новонародженим. До знімків в сімейному альбомі вони пройшли через роки, коли саме збереження родини вимагало щоденних зусиль.

Згодом я, онук розпитуватиму бабусю та матір про їх минуле. І поступово за звичайними словами проступатиме масштаб пережитого.

Дорога, якою везли життя

У первісній статті я назвав цей шлях «Дорогою життя». У час голоду зв’язки між Україною та Білоруссю для нашої родини набули буквального значення: через них можна було дістати їжу, передати допомогу, підтримати близьких.

Там, де державний порядок позбавляв людину засобів існування, родинний зв’язок допомагав їх відновлювати. Хтось вирушав у дорогу. Хтось приймав. Хтось ділився тим, що мав.

Такі вчинки рідко потрапляють до офіційної історії. Вони не завжди залишають документи. Проте саме з них складалася можливість дожити до наступного дня.

Спротив міг уміститися у вузлі з харчами, у наданому нічлігу, у рішенні не залишити родича самого. Його мірою було врятоване життя.

Страх, який залишився після голоду

Голод минув, але досвід небезпеки залишився. Люди навчилися берегти слова, приховувати пережите, не ставити зайвих запитань. Дитина могла бачити мовчання старших, ще не розуміючи його причин.

Коли через десятиліття починалися розмови, з’ясовувалося: сімейна історія була значно складнішою за дозволену публічну розповідь. У ній були виснажені люди, пошуки харчів, втрати, переслідування та обережність, що стала звичкою.

Лихо продовжувало діяти через цей страх. Тому розповісти про пережите означало повернути собі право на власну пам’ять.

Зберегти розповідь бабусі — також дія. Поставити запитання, записати відповідь, назвати людину на фотографії. Передати дітям історію, яку колись було небезпечно вимовляти вголос.

Від родинної пам’яті до відповідальності

У цій історії важливо бачити, як рішення влади проходять через людське життя. Між постановою та смертю від голоду існує послідовність конкретних дій: вилучення майна й продовольства, примус, обмеження пересування, покарання за спробу врятуватися.

Розуміння цієї послідовності допомагає вчасно помічати небезпечні зміни у відносинах між людиною та владою. Різні історичні обставини потребують точного розгляду. Пам’ять про Голодомор зобов’язує нас особливо уважно ставитися до людської гідності, самостійності та можливості захистити своє життя.

Спротив лиху починається з рішення не бути байдужим до чужої безпорадності. Він потребує взаємодопомоги, здатності ставити запитання та наполягати на правді.

Що залишаємо дітям

На старих фотографіях — мої бабусі. Поруч із ними я, ще дитина. Тоді я не міг знати всього, що вони пережили, і не розумів, скільки зусиль попередніх поколінь зробили можливим моє власне життя.

Тепер ці фотографії ставлять запитання вже до мене: що я збережу і що передам далі?

Передам їхні імена. Їхні розповіді. Пам’ять про дорогу між Україною та Білоруссю, якою люди підтримували одне одного, коли голод загрожував знищити родини.

У нашій сімейній історії спротив лиху має конкретний зміст: дістатися до близьких, поділитися хлібом, зберегти дитину, пережити страх і знайти слова для свідчення.

Віталій ІЩЕНКО

Авторська переробка статті «Голодомор. Дорога жизни: Украина — Беларусь», підписаної «Київ—Мінськ, 2007 р.», для тематичного контексту «Спротив лиху».