Коли Лісовий повернувся до міста, він спершу подумав, що помилився дорогою.
Ті самі вулиці — але інші обличчя.
Ті самі будинки — але ніби втомлені.
І люди говорили інакше.
За десять років сталося стільки подій, що ніби промайнуло кілька поколінь: революції, війна, хвороби, бідність, втрати. Люди навчилися говорити коротше, жорсткіше, обережніше. У словах з’явилися нові страхи й нові надії.
На заводі його довго розпитували:
— Де ти був? Ти що, нічого не знаєш?
А він і справді нічого не знав. Поки він слухав вітер у лісі, тут ламалися долі, люди втрачали домівки, хтось ішов на фронт, хтось виїжджав, хтось не повернувся.
Начальник цеху переглянув документи й сказав:
— Дивно, але ти все ще числишся працівником. І кімната в гуртожитку твоя.
Лісовий пішов туди ввечері. Двері скрипнули, і він увійшов у маленьку кімнату, де все залишилося майже так само, як десять років тому. Лише пил лежав товстішим шаром, ніби час тут накопичувався.
Він сів на ліжко й раптом зрозумів:
він повернувся додому, але дім став іншим.
Наступного ранку він прийшов у цех. Молоді хлопці жартували вже іншими словами, старші мовчки працювали, жінки говорили про нові турботи, нові ціни, нові втрати й нові плани.
Світ змінився без нього.
І тоді Лісовий зрозумів найважче:
коли людина тікає від часу, час не зупиняється.
Він узяв інструмент і став до роботи.
Тепер йому належало навчитися жити в новому світі — так само спокійно, як колись у лісі.
Бо навіть після бурі людям усе одно треба будувати життя знову.
Немає коментарів:
Дописати коментар