Зроблю простий розрахунок + соціальний висновок, без складної математики — щоб було видно де саме проходить “межа багатства” і що відбувається зі спільнотою, коли її переходять.
1. Вихідні умови (умовна модель)
Територія:
8 000 квартир = 8 000 домогосподарств
Потреби:
-
електроенергія: 4 кВт (середнє навантаження)
-
тепло: умовно X ГКал взимку
Доходи сімей (усереднено):
-
сім’я без дітей — 100% бюджету
-
сім’я з дітьми — той самий дохід, але більше витрат на їжу, освіту, медицину
Нормальна межа споживання:
-
без дітей → 20% бюджету на енергію і тепло
-
з дітьми → 5% бюджету (соціальна знижка, бо діти — це відтворення спільноти)
Це здоровий стан системи:
енергія — інфраструктура, а не інструмент вилучення.
2. Рішення монополіста
Власники енергії та тепла вирішують:
-
однаковий тариф для всіх
-
додаткові витрати на дітей перекладають на сім’ю
-
тарифи ростуть
-
доходи людей не ростуть
-
власник:
-
скорочує персонал
-
не створює нових послуг
-
не інвестує в якість
-
зменшує витрати
-
3. Що відбувається з бюджетами
Сім’я без дітей:
-
було: 20% → стає 30–35%
-
ще терпимо
-
зменшують заощадження, відпочинок, ремонт
-
соціально ще тримаються
Сім’я з дітьми:
-
було: 5% → стає 20–30%
-
випадають з балансу одразу
Що скорочується перш за все:
-
харчування
-
освіта
-
лікування
-
тепло в квартирі
-
народження наступних дітей
➡️ Діти стають “економічною помилкою системи”
4. Перша межа — межа користі багатства
На цьому етапі:
-
монополіст ще збільшує прибуток
-
але користь для спільноти вже нульова
-
гроші перестають працювати як інфраструктура
-
багатство переходить у вилучення, а не створення
👉 Це і є межа багатства:
далі воно не створює користі, лише напруження.
5. Друга межа — соціальний злам
Через 2–5 років:
-
відтік сімей з дітьми
-
падіння народжуваності
-
старіння спільноти
-
зростання боргів
-
зростання тіньового споживання
-
знецінення житла
-
падіння локального бізнесу (бо люди економлять на всьому)
Парадокс:
монополіст підвищує тарифи
але база платоспроможних клієнтів скорочується
6. Третя межа — межа самого бізнесу
Власник:
-
не створив робочих місць
-
не створив сервісів
-
не інвестував у розвиток
Отже:
-
доходи стають рентними, а не виробничими
-
будь-який зовнішній шок (війна, криза, регуляція)
→ обвалює всю модель
Бізнес стає:
-
формально багатим
-
стратегічно нежиттєздатним
7. Підсумок (ключовий висновок)
Межа багатства — це момент, коли:
прибуток зростає,
а відтворення життя — припиняється.
У такій моделі:
-
сім’я з дітьми — збиткова
-
місто — тимчасове
-
майбутнє — не закладене
Це вже не економіка.
Це повільне виснаження спільноти.
Альтернатива є.
Опишу альтернативну модель тарифоутворення, не як «соціальну мрію», а як стійку інженерно-економічну конструкцію, де:
-
бізнес не банкрутує;
-
тарифи не є паперовою ілюзією;
-
монополія або самообмежується, або перетворюється на інфраструктурну платформу.
1. Ключова помилка «паперової монополії»
Паперова тарифна модель виходить з хибного припущення:
якщо підвищити тариф — прибуток зросте.
Це працює лише до межі відтворення спільноти.
Далі:
-
платіжна дисципліна падає;
-
борги ростуть;
-
субсидії стають фікцією;
-
бізнес формально «прибутковий», але касово порожній.
2. Базовий принцип альтернативної моделі
Тариф = ціна інфраструктури + ціна стабільності
Не максимум вилучення,
а мінімум, за якого система відтворюється.
Ключове питання не «скільки можна взяти»,
а скільки потрібно, щоб місто не зламалось.
3. Розділення тарифу на шари (layered tariff)
🔹 Шар 1. Базове життєве споживання (соціальний контур)
Фіксований мінімум:
-
тепло до санітарної норми
-
електроенергія для життя, не комфорту
Ціна:
-
5–10% бюджету сім’ї з дітьми
-
15–20% бюджету без дітей
➡️ Цей шар не приносить надприбутку,
але забезпечує стабільну платоспроможну базу.
🔹 Шар 2. Комфорт і надспоживання (ринковий контур)
Усе, що вище бази:
-
більші площі
-
додаткові кВт
-
теплі підлоги, кондиціонери, майнінг, сервери
Ціна:
-
прогресивна
-
з високою маржею
➡️ Саме тут формується прибуток бізнесу,
а не на дітях і мінімумі життя.
🔹 Шар 3. Інфраструктурна участь (інвестиційний контур)
Користувач може:
-
інвестувати в модернізацію
-
ставити локальні джерела (сонце, теплові насоси)
-
отримувати тарифний бонус або частку
➡️ Монополія стає оператором мережі,
а не власником повітря.
4. Де тут інтерес монополіста
Монополіст виграє, бо:
-
Зникає касовий розрив
Люди платять стабільно, а не “коли зможуть”. -
Зростає база споживачів
Сім’ї з дітьми не виїжджають. -
З’являється новий продукт
-
сервіс
-
обслуговування
-
енергоменеджмент
-
локальні проєкти
-
-
Зменшується політичний ризик
Менше бунтів, регуляторних ударів, форс-мажорів.
5. Якщо монополіст не хоче змінюватись
Тоді альтернативу створюють з нього.
Інструменти:
-
розділення мережі і постачання
-
муніципальний оператор базового шару
-
відкриті дані по витратах
-
довгострокові інфраструктурні контракти, а не щорічні «тарифи»
Монополія залишається бізнесом,
але втрачає право визначати ціну життя.
6. Ключовий висновок
Стійкий тариф — це не компроміс.
Це інженерна умова існування міста.
Там, де тариф вбиває відтворення життя,бізнес вбиває сам себе —
просто з відкладеним ефектом.
МОДЕЛЬ СТІЙКОГО ІНФРАСТРУКТУРНОГО ТАРИФУ
(політично-економічна рамка для міської спільноти)
1. Вихідна проблема
Монопольна модель енергетики та тепла, побудована на:
-
щорічному ручному встановленні тарифів,
-
вилученні максимуму з базового споживання,
-
перекладанні демографічних витрат на сім’ї,
призводить до виснаження спільноти, депопуляції та, зрештою,
до стратегічної нежиттєздатності самого бізнесу.
Це не ринок і не соціалізм.
Це короткозора рента.
2. Базовий принцип моделі
Тариф не може перевищувати межу відтворення життя.
Енергія і тепло — не товар у звичайному сенсі,
а умова існування поліса.
Мета тарифу:
-
не максимізація прибутку,
-
а стабільність платоспроможної спільноти.
3. Структура моделі (три контури)
I. Базовий життєвий контур (соціально-інфраструктурний)
Призначення:
гарантоване мінімальне споживання для життя.
Принципи:
-
тариф фіксований і передбачуваний;
-
частка в бюджеті:
-
сім’ї з дітьми — 5–10%;
-
без дітей — 15–20%.
-
Політичний сенс:
місто визнає, що діти та відтворення — це спільна цінність,
а не приватна помилка.
II. Контур комфорту і надспоживання (ринковий)
Призначення:
усе, що понад базову норму.
Принципи:
-
прогресивний тариф;
-
висока маржинальність;
-
відсутність субсидій.
Економічний сенс:
саме тут бізнес заробляє, а не на виживанні людей.
III. Інфраструктурно-інвестиційний контур
Призначення:
модернізація мереж, локальна генерація, енергоефективність.
Механізми:
-
інвестиційна участь споживачів;
-
тарифні бонуси;
-
довгострокові контракти (10–20 років).
Сенс:
монополіст стає оператором мережі,
а не власником залежності.
4. Політична рамка відповідальності
-
Відкриті дані витрат
→ кінець «паперових тарифів». -
Розділення функцій
-
мережа
-
постачання
-
сервіс
-
-
Муніципальна участь у базовому контурі
→ право громади на контроль ціни життя. -
Довгий горизонт рішень
→ тарифи не змінюються заднім числом.
5. ПУБЛІЧНА ДЕКЛАРАЦІЯ ОСНОВНИХ КРОКІВ
Ми декларуємо:
-
Енергія і тепло — це інфраструктура життя, а не інструмент вилучення.
-
Тариф не може знищувати відтворення сім’ї та громади.
-
Базове споживання має бути доступним і передбачуваним.
-
Прибуток бізнесу формується з комфорту і сервісу, а не з виживання.
-
Монополія або трансформується у платформу — або втрачає право диктувати правила.
-
Місто має право на довге життя, а не короткий обіг грошей.
6. Кінцевий висновок
Ця модель:
-
не руйнує бізнес;
-
не романтизує соціалізм;
-
не заперечує ринок.
Вона обмежує багатство там, де воно перестає бути корисним,
і захищає життя там, де воно відтворюється.
Це не компроміс.
Це умова існування поліса.
Немає коментарів:
Дописати коментар