Право і договір агломерації.

 Умовно «договір агломерації» може існувати у трикутнику:

1. Національне право – базове регулювання (якщо визнається).
2. Приватне право (lex contractus) – тобто учасники агломерації добровільно укладають угоду, яка діє як приватний правовий режим (визнаний у більшості юрисдикцій).
3. Європейське право / стандарти ЄС – якщо сторони прямо зазначають у договорі, що регуляція здійснюється за нормами права ЄС (наприклад, GDPR, ESG-стандарти, ISO 20022, Fidic, Sustainable Finance Disclosure Regulation, Taxonomy Regulation тощо).
📌 Як це працює на практиці:
Навіть якщо національне законодавство не передбачає «агломераційного договору» як офіційної форми, учасники можуть оформити його як приватний міжнародний контракт, де правом договору (applicable law) обирається право ЄС (наприклад, право Нідерландів чи Люксембургу).
Це називається принцип автономії волі сторін – вони самі обирають, яке право регулює їхній договір.
У разі спору його можна підпорядкувати юрисдикції міжнародного арбітражу (наприклад, Стокгольм, Відень, Лондон, Брюссель).
Тоді договір агломерації стає наднаціональним приватним актом, який:
визнає цивілізаційний коефіцієнт (CDC), підкорюється принципам і правилам ЄС,
стає умовою доступу до фінансування на біржі.

📑 У самій оферті це можна прописати окремим розділом:
6.8. Legal Force of the Agglomeration Agreement
The Agglomeration Agreement, even if not recognized under national law, shall remain valid as a private international contract and shall be governed by the rules and principles of European Union law.
The Parties explicitly agree to subordinate themselves to higher private-European standards, including EU sustainable finance regulations, environmental and governance principles.
In case of conflict with national legislation, the Parties prioritize the application of EU rules as a superior framework of compliance.
Таким чином агломераційний договір стає “надбудовою” над національним правом → він діє, навіть якщо в державі його прямо не передбачено