Данило Трампенко та Льоня Масков не бачилися вже більше десяти років. Обидва пройшли свої життєві шляхи, злети й падіння, але випадково зустрілися в маленькій наливайці на околиці міста. Столи, обдерті часом, пахли пивом і дешевими закусками. Вони сіли за кутовий столик, замовили по кухлю пива та розпочали розмову.
— Якби я став президентом, — почав Данило, розмахуючи руками, — я б відразу все змінив. Побудував би дороги, ввів би чесні закони, заборонив би корупцію! А ще зробив би так, щоб усі чиновники звітували народу щомісяця. Ось тоді ми б зажили як люди!
— А я, — усміхнувся Льоня, — мріяв зробити електричну революцію. Уявляєш, щоб усі машини були електричними, щоб ракети літали в космос щотижня, і щоб ми були першими у світі в технологіях. А ще… купив би якусь соцмережу. Наприклад, Телеграм. І допоміг би тобі стати відомим, розповсюдити твої ідеї. От тоді б ти точно став президентом!
Друзі сміялися, ділилися мріями та згадували шкільні роки. Замовлення змінювалися одне за одним: пиво, риба, смажені картопляники… Ніч промайнула, мов одна мить.
Коли прийшов час платити рахунок, виявилося, що грошей у них обох ледве вистачає на половину суми. Господар закладу, їхній однокласник Серж Тигіб, тільки похитав головою.
— Хлопці, ви завжди були мрійниками. Але в житті треба думати й про реальність. Розрахуєтесь миттям посуду.
Наступний день Данило й Льоня провели на кухні, перемиваючи гори тарілок, каструль і склянок. Робота була важкою, але вони не переставали жартувати. Коли вони нарешті закінчили, Серж прийшов перевірити їхню роботу.
— Пам’ятайте, хлопці, — сказав він на прощання, — нести треба стільки, скільки можете підняти.
Данило й Льоня вийшли на свіже повітря, усміхнені, хоч і змучені.
— Ну що, Льоню, — сказав Данило, — наступного разу зустрінемося, коли я стану президентом, а ти запустиш свою ракету?
— А може, просто прийдемо знову до Сержа, тільки цього разу зі своїми грошима? — підморгнув Льоня.
Друзі розсміялися, але Льоня залишився задумливим.
— Знаєш, Данило, є ще одна мрія, яку я досі не втілив, — сказав він після паузи. — Ще в школі я закохався в одну балерину. Вона була така граційна, мов з іншого світу. Я мріяв колись поїхати до столиці й знайти її, але все ніяк не збирався.
— То чого чекаєш? — здивувався Данило. — Життя коротке, Льоню. Якщо вона того варта, то вирушай негайно.
Льоня усміхнувся, і в його очах з’явилася рішучість.
— Мабуть, ти правий. Час настав.
І цього разу, коли друзі попрощалися, Льоня не пішов додому. Замість цього він упевнено попрямував до вокзалу, купив квиток на поїзд і вирушив шукати ту саму балерину, яку любив багато років.
Комментариев нет:
Отправить комментарий