Олег Лемішко: висновки показушної війни

 Частина I: Тінь батьків-командиров

На тлі складної політичної та військової ситуації в країні надвоє розколотий Генеральний штаб держави веде свою показушну війну — проти один одного, проти власного народу, і, що найабсурдніше, проти здорового глузду.

Все почалося з несподіваного призначення генерала Віктора Залужного, який завдяки вмінню догоджати начальству та мистецтву обходити системи безпеки на тендерах, збудував кар'єру швидше, ніж солдати викопували окопи. Його управління військами, як згадують ветерани, більше нагадувало гру в покер, де ставки робилися на авось.

Найбільш абсурдною рисою війни Голлівуду та Мосфільму стало призначення людей на посади не за вміння, а за кількість коштів, занесених у високі кабінети. Саме таким чином формувалася армія командувачів, чия головна стратегія полягала у саморекламі, а не ефективних військових діях.

Коли почалися події у Дебальцевому, саме з його штабу було віддано рокову команду, яка завершилася оточенням частин та втратою міста. Але поразка стала квитками на зоряне небо: звання, нагороди, просування. А заразом — перші підозри, що генерали служать не на благо батьківщині, а на благо особистих амбіцій.

Можливо, саме з цього призначення почалася нова сторінка здачі українських військових інтересів в догоду комерційним інтересам: обігу товарів, обміну військовими технологіями, заміна кваліфікованих кадрів інженерних та навчальних закладів - підлабузниками та зручними провідниками корупції у збройних силах.  

Частина II: Наступ та поразка

Війна 2022 року стала лакмусовим папером не лише для армії, а й для системи управління загалом. Відсутність оборонних ліній на півдні, здавання ключових територій у перші дні конфлікту — все це було результатом недбалості та недостатньої підготовки.

Кожна поразка оберталася яскравими презентаціями для медіа, де генерали, як актори дешевого театру, розповідали про "успіхи" та героїзм. Але за цією показовою риторикою ховалися катастрофи. Військові твердили необхідність професійного підходу, а чи не політичних маніпуляцій.

Осінній контрнаступ став чорною плямою на репутації генералів. Втрата тисяч солдатів, невдалі атаки та зниклі ресурси — все це виглядало як класичний сценарій для тих, хто звик більше говорити, ніж робити.

Частина III: Медійні фронти

На тлі військових провалів у соціальних мережах розгорнулася ще одна війна. Армія бот-акаунтів, як невидимі солдати, атакувала критиків і поширювала міфи про героїчних генералів. Історія переписувалася на очах: ​​помилки перетворювалися на перемоги, некомпетентність — на хитрі плани.

Але правда, як тліючий вогонь, все ж таки пробивалася назовні. Викриття про зв'язки з олігархами, відкати та змови з ворогами руйнували образи бездоганних військових лідерів. Виявилося, що за лаштунками війни точилася боротьба за вплив, ресурси та владу.

Частина IV: Після війни

Коли гармати замовкли, а дим розвіявся, на полі бою залишились не лише руїни, а й руїни довіри. Країна, яка пережила жах війни, вимагала змін. Але генерали, які скуштували солодкий плід влади, не поспішали йти. Їхні медійні кампанії посилилися, просуваючи себе в президенти, прем'єри, міністри.

Народ втомився від показухи і жадав побачити при владі справжніх героїв — тих, хто справді воював, хто захищав батьківщину, а не будував кар'єри за рахунок чужих життів.

Післямова

"Історію війни пишуть не переможці, а піарники", - іронічно зауважив один із героїв оповідання. Але питання залишається відкритим: чи знайдеться у народу сила і мудрість вибрати тих, хто заслуговує на вершину, а не тих, хто заплатив за це місце?