Теорія просторово-часового континууму (частки простору)

 

Всесвіт нескінченний і вічний

Теорія «Великого вибуху» — це навіть не наукова фантастика, це просто вигадка, і вона настільки ж правдоподібна, як і те, що все це створив Бог. 

«Великий вибух»: на початку немає часу, немає простору, немає матерії, немає енергії, немає нічого. Раптом, чарівним чином, маленька частинка протона або такого розміру з’являється з нічого, і, звичайно, з нічого, і, звичайно, це сталося без часу та без місця для існування цієї частинки. Далі, з якоїсь невідомої причини, без будь-яких інших елементів, або енергії, або часу, або простору, згадана частинка сама вибухає. Ні секундою раніше, ні секундою пізніше. Просто так. Вказаний «самовибух» якимось чином розширюється в «ніщо», чарівним чином «створюючи» простір і час для розширення. Ця одна маленька частинка якимось чином вибухає на всю матерію, яка коли-небудь існуватиме. Ця нескінченно мала частинка нескінченної щільності та маси має багато здібностей Бога, і вона настільки ж неймовірна.

Ми вважаємо за краще, що Всесвіт існував завжди, він нескінченний і вічний, і великі вибухи, а також малі та середні вибухи відбуваються весь час, у ньому. І тим самим відпадає необхідність будь-якого «творчості». Переробка баріонної матерії, але без створення.

Теорія «Великого вибуху» насправді є релігією, яка маскується під науку, це біблійна історія Буття, одягнена мовою науки. Теорія «Великого вибуху», як і геоцентрична сонячна система, базується на «культурі віри», яка не може визнавати помилок і не може висловлювати жодних сумнівів чи незгодних поглядів. Сумніви та інакомислення не терплять охоронці «наукової» віри. Протистояти «Великому вибуху» є єрессю. 

У 1927 році монсеньйор Жорж Леметр, високопоставлений католицький священик, опублікував те, що стало відомо як теорія «Великого вибуху». Він мав назву «Однорідний Всесвіт постійної маси та зростаючого радіуса, що враховує радіальну швидкість позагалактичних туманностей». Леметр спочатку назвав свою теорію «гіпотезою первісного атома» і описав її як «космічне яйце, що вибухає в момент створення». 

Релятивістська космологія Леметра базувалася на вірі в те, що Всесвіт був створений з «первісного атома» і що радіус Всесвіту збільшувався з часом. Виведення Леметра передувало формулюванню Хаббла на два роки Закон Хаббла та числове значення постійної Хаббла також припустили, що розширення Всесвіту пояснює червоне зміщення галактик після «створення». 

Теорія Леметра зараз широко відома як «Великий вибух», який саркастично придумав сер. Фред Хойл, який відкидав ідеї Леметра як смішні, був не один. Ейнштейн прямо в очі відкинув ідею Леметра, сказавши, що не вся математика веде до правильних теорій і що «ваша фізика огидна», а ваші висновки невиправдані.

Донос Ейнштейна мав бути смертним вироком. Монсеньйор Леметр стверджував, що заснував свою теорію на основі загальної теорії відносності Ейнштейна. Незважаючи на те, що теорія «Великого вибуху» Леметра спростовується переважними науковими доказами, вона стала загальноприйнятою догмою, перш за все тому, що її підтримує науковий істеблішмент. Завжди існує чарівне число 97% основних вчених, які вважають, що будь-яка теорія є «правдоподібною». 

Будь то «ніщо», «чиста енергія» чи вся маса Всесвіту, пов’язана в тотальності сингулярності, основи теорії «Великого вибуху» повністю руйнуються, коли ми ставимо кілька простих запитань: чому він вибухнув? Чому тоді, а не раніше? Звідки взялася ця енергія/маса до «Великого вибуху»? Хіба маса Всесвіту, ущільнена до розміру атома, все ще не є Всесвітом?

Всепроникний, але відносно прохолодний космічний фон описується як доказ розширення та «Великого вибуху», який мав бути дуже гарячим. Тому, оскільки воно охололо, випромінювання обмінюється та передає тепло, коли Всесвіт розширюється, з чимось дуже холодним поза Всесвітом. Чи не стало б від цього «зовні» тепліше? Однак нам також кажуть, що «зовнішнього» немає, оскільки це спростовує теорію розширення «Великого вибуху».

Фонове випромінювання підтримує «Великий вибух», лише якщо ми відкидаємо закони фізики. Космічне випромінювання, що пронизує Всесвіт (імовірно створене надгарячим ​«Великим вибухом»), могло охолонути, лише якщо воно обмінялося теплом з чимось холодним, що НЕ було створено гарячим ​«Великим вибухом», і лише якщо це холодне щось існує за межами відомого Всесвіту, який пронизаний цим випромінюванням (коло всередині кола). Висновок: «Великого вибуху» не було. «Відомий Всесвіт» є фрагментом нескінченного і вічного цілого.

Логіка «охолодження» після «Великого вибуху» суперечить законам фізики, 1-му та 2-му законам термодинаміки.

Охолодження відбувається лише за допомогою провідності, випромінювання, конвекції або їх комбінації.

Всесвіт, що розширюється? Зменшення щільності зменшує провідність: тепловіддача припиняється. Провідність не може відбуватися у вакуумі.

Конвекція та випромінювання = теплопередача. Перевести на що, куди? До зони, яка є прохолодною, а не частиною гарячої.

«Великий вибух» — це міф.

Оскільки магічна надприродна теорія «Великого вибуху» заснована на релігії, її обожнюють, і науковий істеблішмент не підлягає сумніву чи критиці під страхом відлучення від церкви. Однак справжніми єретиками є саме прихильники цієї теорії, оскільки вони винні в найбільшому шахрайстві в історії науки. 

Матерія існує в двох станах: розподіленому (просторово-часовий континуум) і локалізованому (баріонна матерія).

Просторово-часовий континуум з в'язкопружними властивостями, розподіленою масою і змінною щільністю пронизує весь Всесвіт, становить близько 96% його маси. Усі галактики, зірки, планети та вся інша баріонна матерія становлять лише близько 4 відсотків Всесвіту. 

Баріонні частинки складаються з локалізованих об’ємів просторово-часового континууму, який збурюється у вихровий спосіб. Локалізація певного обсягу просторово-часового континууму утворює баріонну частинку. У цьому локалізованому об’ємі просторово-часовий континуум тягнеться до центру мас у момент формування маси – з’являється гравітаційне поле. 

Завдяки багаторічному науковому аналізу існуючого досвіду, включаючи дослідження космосу може розрізняти що з чого виходить, а що з чого не виходить. Наука присвячує багато часу проявам постійних сфер взаємодії та виявляє постійні та похідні величини локацій,  цій роботі є напрямки наукових ініціацій та їх критичного переосмислення.  

Баріонна маса оточена певним об'ємом деформованого (розтягнутого) просторово-часового континууму, щільність якого зменшена в порівнянні з щільністю недеформованого просторово-часового континууму. Таким чином, енергія деформації просторово-часового континууму масою негативна. Тоді згідно із законом збереження енергії при наближенні мас одна до одної потенціальна енергія системи зменшується, переходячи в інші види енергії. Сила пружності розтягнутого просторово-часового континууму прагне зблизити маси, що проявляється як сила тяжіння. 

Розрізняють короткоживучі, середньоживучі та довгоживучі або стабільні баріонні частинки. Поодинокі вихори просторово-часового континууму, як правило, відразу зникають з випромінюванням енергії у вигляді хвиль (через фемтосекунд після утворення). Якщо частинка складається з декількох вихорів (наприклад, двох), то ці вихори можуть стабілізувати один одного і середньожива частинка (мезон) існує довше - пікосекунди або мікросекунди. Потім частка переходить в іншу частинку або кілька частинок, як правило, короткочасно. Після кількох перетворень частинка зникає, а енергія послідовно випромінюється у вигляді кількох хвиль. Довгоживучі частинки складаються з трьох або більше вихорів (кварків), які міцно стабілізують всю структуру частинки. Час життя частинки може тривати від мілісекунд (гіперон) до хвилин (нейтрон) і навіть мільярдів років (протон). Насправді ми віримо, що протони мають вічну тривалість життя. 

Властивості просторово-часового континууму 

Фундаментальними властивостями просторово-часового континууму є пружність, ізоморфізм, в'язкість і щільність. Під щільністю слід розуміти масу, розподілену в об’ємі простору. Щільність є функцією потенціалу деформації просторово-часового континууму. 

Просторово-часовий континуум може бути локально порушений (деформований). Деформації можуть бути статичними (незмінними в часі - статичні поля) і динамічними (змінними в часі - частинки і хвилі). 

Ми вважаємо, що всі відомі силові взаємодії здійснюються статичними або динамічними деформаціями просторово-часового континууму. Наприклад, в основі гравітаційної та електростатичної взаємодії лежить статична пружна деформація просторово-часового континууму масами й електричними зарядами. Ми вважаємо, що потенціал деформації просторово-часового континууму навколо маси або негативного заряду негативний, тому потенціальна енергія поля електрона або поля маси (гравітації) негативна. Сила тяжіння, як і сила взаємодії електричного заряду, є силою пружності тиску просторово-часового континууму. Некомпенсована сила виникає при деформаційній різниці потенціалів внаслідок порушення радіальної симетрії області деформації поблизу маси або заряду іншою масою або зарядом. 

Прикладом динамічних деформацій просторово-часового континууму є електромагнітні та магнітні поля. На нашу думку, магнітне поле – це вихрова деформація просторово-часового континууму, яка в’язко притягується рухомим і обертовим зарядом (електроном). Завдяки пружності просторово-часового континууму періодичні складні деформації просторово-часового континууму поширюються у вигляді пружних хвиль, які також називають електромагнітними хвилями.

Одним із доказів того, що щільність просторово-часового континууму (маса, розподілена в просторі) і в’язкість не дорівнюють нулю, є спостереження «виникнення ударної хвилі» перед масивними зірками, що швидко рухаються. Іншим доказом наявності розподіленої маси просторово-часового континууму є нещодавно відкриті «гравітаційні хвилі», які передають імпульс у Всесвіті за відсутності суцільної звичайної матерії, здатної поширювати такі хвилі. 

Хвилі - це періодичні чергування областей стиснення і розширення просторово-часового континууму, які поширюються з граничною швидкістю пружної взаємодії - С (швидкість світла). 

Швидкість світла є змінною навіть у вакуумі (Ейнштейн стверджував, що це константа, і він помилявся), вона пропорційна еластичності просторово-часового континууму та обернено пропорційна щільності просторово-часового континууму. Тому він зростає поблизу масивних тіл (зірок), оскільки просторово-часовий континуум сильно розтягнутий біля поверхні зірки (гравітаційна яма). Навпаки, всередині щільних тіл просторово-часовий континуум стискається, тому швидкість світла помітно зменшується. 

Світло - це хвиля. Фотонів не існує. 

До речі, подібно до надзвукових (надпружних, ударних) хвиль можуть існувати надпружні надсвітлові хвилі - наприклад, при вибуху наднової. 

Хвилі бувають електромагнітні, гравітаційні, реліктові (реліктове ультранизькочастотне випромінювання Всесвіту - фактично коливання одних гігантських об'ємів просторово-часового континууму відносно інших - виглядає як желеподібна тремтіння). 

Через в'язкість просторово-часового континууму, яка невелика, але не дорівнює нулю, електромагнітні хвилі, що поширюються у Всесвіті, в тому числі світлові, затухають. Цим пояснюється ефект Хаббла – «почервоніння» спектрів далеких галактик. Сам Хаббл вперше (1929) пояснив ефект ефектом Доплера, який виникає, коли галактики віддаляються від спостерігача (що, до речі, суперечить постулату Ейнштейна про те, що швидкість поширення світла не залежить від швидкості джерела світла). Згодом Хаббл відмовився від своєї гіпотези. Але решта вчених цього не зробили, інтерпретуючи це на підтримку теорії «Великого вибуху». 

У рівнянні стану вакууму (загальна теорія відносності), щоб рівняння дозволили отримати просторово однорідне статичне рішення, Ейнштейн ввів так звану константу λ, яка представляла щільність. Ейнштейн то відмовлявся від нього, то повертався до нього. Тепер λ називають «космологічною постійною», і немає консенсусу щодо її значення для теорії. Ми вважаємо, що це щільність просторово-часового континууму, яка зовсім непостійна. Щільність просторово-часового континууму нелінійно залежить від його потенціалу деформації. Наприклад, λ дорівнює 2 для гравітаційної взаємодії, 3 для електромагнітної взаємодії, 7 для ядерної взаємодії та 9 для народження та смерті частинок. Розрахунки показують, що середня щільність просторово-часового континууму всередині геліосфери становить 0,72 х 10-9 кг / м3. (близько мікрограма на 1 кубічний метр!) Вимірювання космічного корабля «Вояджер-2» показали, що на кордоні геліосфери (радіус близько 14 млрд км) щільність просторово-часового континууму виявилася ще більшою. 

Космічні подорожі 

Відмінна від нуля в'язкість просторово-часового континууму і його досить висока щільність дозволяють використовувати його як опорне середовище для розгону космічних апаратів. Ми пропонуємо захопити певний обсяг просторово-часового континууму, прискорити його та викинути в певному напрямку. Оскільки просторово-часовий континуум має розподілену масу, відповідно до закону збереження імпульсу космічний корабель також отримає прискорення у зворотному напрямку. Таким чином, використання просторово-часового континууму як робочого середовища створить тягу. Оскільки просторово-часовий континуум пронизує Всесвіт і його запаси необмежені, його можна використовувати як робоче середовище для постійного прискореного руху до тих пір, поки доступне джерело електроенергії. Джерелом енергії може служити ядерний реактор, сонячна енергія або будь-яке інше адекватне джерело енергії.
 
Якщо пілотований космічний корабель зможе безперервно підтримувати комфортне для екіпажу прискорення в 1 g, то він досягне орбіти Марса всього за кілька днів, орбіти Юпітера - за 2 тижні, орбіти Сатурна - за 3 тижні. Долетіти до кордонів Сонячної системи можна буде через 3 місяці. 

Маса корабля з екіпажем з 3 осіб орієнтовно оцінюється в 500-600 тонн. Для цього буде потрібно близько 500 МВт електроенергії, яку може забезпечити атомний реактор. Такі космічні апарати створюватимуть достатню тягу, щоб злетіти з поверхні Землі.

за матеріалами science--dimension-com