Гуцульське село в Карпатах жило своїм звичним життям. Полонини хилилися під легким вітром, ліси шелестіли на схилах гір, а гуцули здавна жили тут, наче в іншому світі, недоторканому походами кочівників чи війнами рівнинних царств. Їхній побут був простий, але гармонійний: вівчарство, деревообробка, трембіти на святах — усе це спліталося у неповторний ритм гірського життя.
Одного дня, після сильного дощу, на краю села під каменем знайшли стару книжку. Вона була дивна, з тонким папером і незрозумілими словами на першій сторінці. Хтось казав, що її могло принести з міста, а хтось жартував, що, може, з літака викинули. Однак на обкладинці було написано: “Аюрведа”.
— Це ж книжка про мудрість! — вигукнула молода вчителька Ганна, яка щойно повернулася з університету в місті. — Тут написано, що всі люди діляться на чотири варни: є ремісники, є купці, є воїни-наставники, а ще мудреці!
Старший у селі, дід Іван, котрий завжди мав звичку радитися з громадою, задумався. — А ну, люди добрі, давайте спробуємо і ми розділитися, як у тій книжці. Може, так і легше жити будемо.
Наступної неділі, зібравшись у старій колибі, всі вирішили почати новий лад. Дід Іван роздав настанови:
— Хто відчуває, що він ремісник, іди до лівого кута. Торгаші — он туди, до лавиці. Воїни — під стіну праворуч. А хто мудрець — сідайте біля дверей, щоб далеко не йти за порадою.
Село завмерло, дивлячись одне на одного. Першим піднявся Пилип, тесля, але раптом зупинився. — А якщо я ще й хати з дерева ставлю, то я хто? Ремісник чи воїн?
— А я вівчар, — промовив Микола. — Вівці пасу, але ж торгую бринзою. То я купець чи ремісник?
Поступово всі зрозуміли, що не можуть визначитися. Кожен був і тим, і іншим: теслі й вівчарі торгували, воїни в разі потреби брали в руки сокиру й ставали ремісниками, а мудреців у селі не знайшлося зовсім — хіба дід Іван.
— Як так виходить? — нарешті обурився Пилип. — Учора ми всі працювали, а сьогодні ніхто не знає, хто він такий!
Минула неділя. Гуцули сварилися, радилися, але розділитися так і не змогли. Старші згадали слова діда Івана: “Може, так жити легше буде”. Але стало лише важче.
Тоді дід Іван, зітхнувши, сказав: — Закопаємо ту книжку глибоко. Бо це не наше. Ми — гуцули. У нас кожен і майстер, і воїн, і мудрець, і торгаш, як треба. У горах не виживеш, якщо поділиш людей. Гори — то одне ціле, і ми маємо бути одним.
На тому й порішили. Книжку закопали під величезним каменем на полонині. А щоб наступні покоління знали, чому її не варто діставати, вибили на камені напис: “Хто тут буде копати, стане першим брахманом — копачем, і весь рід його таким буде до кінця віків”.
Село повернулося до свого звичного ритму. Лише дід Іван час від часу поглядав на камінь і загадково усміхався. Гуцули знову працювали, будували, торгували, але тепер знали: їм не потрібні поділи, щоб залишатися самим собою — народом гір, полонин і вільного духу.
Комментариев нет:
Отправить комментарий