Перший сніг, оповідання

 

Частина 1. Перехрестя

За вікном йшов перший сніг. М'які сніжинки повільно падали на замерзлий асфальт, танули, перетворюючись на вологу плівку. Холодне потокове повітря більстью різало по шиї і спині. Тіло стулилося усередину, мимовільно здригалось.

Він стояв на тротуарі між дорогою та високим парканом військової частини. Тут розгалужувалися три дороги: одна вела до лісу, друга — у місто, а третя — туди, де жила Вона.

Ця розвилка була для нього більше ніж географічне перехрестя. Це був справжній розділ життя, у якому слід зробити вибір.

А голос Наталі продовжував лунати у вухах:

— Вадя, ти ж нікого не любиш?!

Слова різали, бурхотіли у голові раз у раз.

— Це кінець, — промайнула думка. — Я її втрачаю...

Світло ліхтарів стало незносним. Тисячі вогників розлились перед очима, сліпливо війшли назовні.

— Що це? Це сльози... Я плачу, — усвідомив Вадим. — Чому вона іде?

Сльози потекли по щоках, рот зкривився від болючої гримаси. Думки билися, не знаходячи виходу.

Ніч здригнулась від тихого стогону:

— Наташенько...

Та Наталя була уже далеко...

Частина 2. Біг за тінню

На мить вирвавшись із заціпеніння, Вадим зробив кілька кроків уперед. Інстинкт гнав його туди, де зникла її постать. Він намагався розгледіти доріжку, якою вона пішла, та ніч була непроглядна.

— Вона потрібна мені зараз! Скажи їй! — кричав внутрішній голос. — Скажи, що ти її любиш!

— Почекай! — з останніх сил вигукнув Вадим у темряву і побіг. Вітер бив у обличчя, виривав з очей сльози та розкидав їх по боках. Попереду майнула тінь.

— Вона, — подумав Вадим, і серце стислося.

Наталка обернулася. Він наблизився, не зупиняючи бігу. Зупинився лише за два метри від неї. Кілька секунд — ніби вічність. Вадим тяжко дихав, опустив голову, не наважуючись сказати ані слова.

— Вадю, тобі треба їхати додому, — сказала Наталя суворо, тоном, яким говорять із п’яними.

— Мені вже нікуди не треба... — задихаючись, ледве вимовив Вадим. Він сказав те, що вона вже чула десятки разів. Але сьогодні вона чекала чогось іншого.

— Я йду додому, — і, легко обійшовши його, Наталка рушила по плитах пішохідної доріжки.

Вадим залишився стояти, ніби приріс до землі. Він не знав, що робити далі. Досі життя текло як велика ріка — монотонно, передбачувано. Здавалося, що десь попереду станеться диво, і він вийде з цієї течії, щоб почати нове, справжнє життя.

Але зараз — тиша. І вона йде.

— Як жорстоко вона йде… — промайнуло в голові. — Де я вже це бачив? Це ж ти йдеш… Це ти колись ішов, а вона стояла на тому ж місці, дивлячись тобі вслід. Як же жорстоко ти тоді вчинив, Вадя…

Це було ніби повторення, театр, де вони помінялися ролями.

Частина 3. Таксі в нікуди

Маленький хлопчик Вадим, що жив десь глибоко всередині дорослого тіла, раптом прокинувся. Відчаєм він кинувся до дороги. Хотілося зникнути, розчинитись у темряві.

На узбіччі блиснув зелений вогник. Вадим підняв руку — автоматично. Машина зупинилася. "Волга". Він стрибнув усередину, не дивлячись на водія.

— На Лісовий, — сказав.

— Я в парк, — буркнув таксист.

Сперечатися не хотілося. Та й узагалі нічого не хотілося. Свято серпня закінчилося, і курсантські будні знову несли його у своїй каламутній течії.

— Куди завгодно, — прошепотів Вадим, не впевнений, чи сказав це вголос, чи подумав.

— Що? — перепитав таксист.

— Та ближче до Лісового масиву… — і опустив голову. Його зморене обличчя притихло.

Таксист кидав погляди у дзеркало заднього виду, намагаючись зрозуміти, хто цей пасажир, згорнутий у клубок на сидінні. Але швидко заспокоївся. Було видно: хлопцеві боляче. Нехай їде мовчки.

Світ за вікном пропливав у плямах світла, снігу та асфальту. Вадим бачив їх, але не розумів, що бачить. У голові крутилися лише її слова, її кроки, її тінь, що зникала у темряві.

Коли таксі зупинилось, водій озвався:

— Приїхали. Там трамвайне кільце. Доїдеш двадцять дев’ятим.

Грошей не взяв.

Вадим вискочив, буркнув «дякую» і побіг. Було пізно. Можливо, це був останній трамвай…

Частина 4. В очікуванні трамваю

Він добіг до кільця. Порожньо. Лише у вагончику трамваю сиділа жінка-водій.

— Ви ще їдете? — запитав Вадим.

Жінка глянула на нього втомленим поглядом і кивнула:

— Сідайте. Зараз рушимо.

Він втиснувся у теплу кабіну. В трамваї було порожньо, світло тьмяне, тихо. Він сів у кінці салону, прихилився до вікна. У голові пульсували лише одні слова: "Чому вона пішла? Чому?"

Трамвай рушив. Місто залишалося позаду. Від сну, снігу і тиші реальність ставала схожою на сон. Ніби це не з ним. Ніби він герой книги, якого залишила кохана, а він сам — на трамваї їде в нікуди.

— Ех ти, курсант. Від романтики до трагедії — один вечір, — тихо мовив сам до себе.

За вікном мелькали вогні нічного міста. Час від часу у вікнах будинків блимало світло. Десь ще не спали.

І раптом у темряві з’явилося її обличчя. Згадка про лікарню. Вона принесла йому апельсини, цілувала в лоб. Тримала за руку. Не кидала. І він тоді думав: ось вона — та, що ніколи не зрадить.

— Пробач… — прошепотів він, притискаючи чоло до скла. — Пробач, Наталю…

Трамвай продовжував свій шлях крізь сніг.

Частина 5. Дзвінок

Трамвай зупинився. Вадим вийшов. Було тихо, лише вітер шумів у голих гілках дерев. Поруч стояла телефонна будка.

У кишені — лише дві монети. Він набрав номер. З першого разу — мовчання. З другого — зайнято. Третя спроба — короткий гудок…

— Алло? — жіночий голос. Не Наталя.

— Добрий вечір… Можна Наталю?

— Хто це?

— Це… друг. Її друг.

— Зачекайте.

Тиша. Кілька секунд. Потім знайомий голос:

— Вадиме?...

Він мовчав.

— Вадю, ти де?

— Я… на зупинці. Біля дев’ятого маршруту…

— Чекай. Я зараз приїду…

Частина 6. Вона прийшла

Минуло десять хвилин. П’ятнадцять. Вадим ходив колами навколо зупинки, намагаючись зігрітися. Потім почув знайоме гудіння двигуна. Фари освітили сніг, що падав густими пластівцями.

Машина зупинилась. Відчинилися дверцята. Наталя.

Вона вийшла з машини у легкому пальті. Її обличчя було серйозним, стриманим. Але очі… вони були теплі.

— Ти зовсім з глузду з’їхав, — сказала вона, не наближаючись.

Вадим мовчав. Він боявся, що слово зруйнує цей момент. Вона дивилась на нього, а він — на її руки, на мокрі пасма волосся, що прилипли до щоки.

— Сідай, — сказала вона. — Поїхали.

Вони сіли в таксі. Водій мовчки рушив. У салоні було тепло. Наталя простягнула руку йому. Він узяв її обережно, як щось дуже тендітне, і стиснув.

Їхали мовчки. Але мовчання вже не було порожнім. У ньому було прощення, тепло, і щось дуже просте й важливе: «Я тут. Я з тобою.»

Частина 7. Спогади

Він заплющив очі. Картини з минулого промайнули перед ним: день, коли вони познайомились, прогулянка в осінньому парку, солодке какао в маленькому кафе, перші доторки, перші сумніви.

Було й інше: шпиталь, після виснаження на навчанні. Він був безсилим, пригніченим. Вона прийшла, принесла апельсини, принесла себе. І залишилася. Тоді він відчув, що вона — не просто частина його життя, вона — саме життя.

А ще був день, коли він зрадив. Не тілом — серцем. Просто відступив, мовчав, коли вона потребувала слів. І вона плакала. А він не знав, як підійти. Тоді все вперше похитнулося.

А тепер — таксі, сніг, її рука в його долоні.

Він не знав, чим закінчиться ця ніч. Але знав, що вона — з ним. І цього було достатньо.

Частина 8. Маршрут до «Казки»

— Ти замерз? — спитала Наталя, коли вони зупинились біля будинку.

— Трохи, — усміхнувся Вадим.

— Ходімо до мене. Ти маєш зігрітись.

Вона відчинила двері під’їзду. Вони піднялися сходами на третій поверх. Квартира була тепла і тиха. Вадим роззувся, зняв куртку. Наталя подала йому плед.

— Сідай. Я зроблю чаю.

Він сів у кутку дивана. У голові все ще звучали уривки розмов, обривки думок. Але тіло розслаблялось, а душа поступово переставала боліти.

— Оце ти дав… — усміхнулась Наталя, приносячи чай. — По всьому місту тебе шукати…

— Я… не хотів іти. Не міг. Мені треба було бути з тобою.

Вона не відповідала, просто сіла поруч. Їхні плечі торкнулись. Тиша між ними вже не була важкою. Вона була лагідною.

Потім вони говорили. Не про головне, а про просте: курс, шпиталь, трамвай, таксиста, зупинку. А між словами — погляди. Довгі. Прості. Зрозумілі.

За вікном сніг все йшов. Падав і падав. Як уперше. Як востаннє. Як завжди.

Частина 9. Наталя

Він сидів на кухні. Вона спала в кімнаті. Тепло лампи відбивалося в чайній чашці. Він думав про неї.

Наталя. Його тиха гавань. Не з найяскравіших. Не з голосних. Але її вистачало, щоб жити. Щоб вистояти.

Він згадував, як вона стояла біля ліжка в шпиталі. Як мовчки гладила його по руці. Як не питала нічого зайвого. В її мовчанні було більше сили, ніж у тисячі слів.

Він хотів сказати їй усе: про те, як злякався, як губився, як хотів утекти. Але головне — що хоче залишитися.

Цієї ночі він не піде. І завтра — теж. Якщо вона не прожене його — залишиться.

На кухонному підвіконні лежала її закладка для книжки — стара, зі словом «Казка». Він усміхнувся. Так, усе це було схоже на казку. Занадто справжню, щоб бути вигаданою.

Епілог. Перший сніг

Ранок. Місто вкутане білою ковдрою. Сніг більше не падав, але дерева, дахи, вулиці — усе було чистим, світлим, новим. Як після сповіді.

Вадим стояв біля вікна. У руках чашка гарячого чаю. Наталя ще спала. Її подих був рівним, легким. Він слухав його, не озираючись, і всміхався.

Усе вчорашнє здавалося сном. Але раптом з вулиці пролунав дитячий сміх. Малий хлопчик біг по снігу, лишаючи сліди. За ним — дівчинка, мабуть, сестричка. Їхні сліди змішувались і зникали за поворотом.

Вадим ще довго дивився їм услід. У голові прозвучала думка:

— Я не пропущу більше нікого…

Він поставив чашку, підійшов до ліжка, сів поруч. Наталя відкрила очі.

— Привіт, — прошепотіла.

— Привіт, — відповів він. — Перший сніг. Бачиш?

Вона кивнула. А він подумав, що, мабуть, уперше в житті не боїться зими. І майбутнього. Бо тепер — не один.

За вікном тихо, лагідно і ніжно лежав перший сніг.