починаємо створення повісті-коміксу або сценарію фільму під робочою назвою:
«Мер-невидимець, або Шапка міського світла»
Я пропоную формат кінематографічної повісті: вона передає атмосферу, образи й репліки, які легко адаптувати у формат графічного роману, сценарію чи оповіді з ілюстраціями.
📘 РОЗДІЛ I: «Місто, яке втомилося від себе»
Місце дії: маленьке українське місто, де всі один одного знають, але давно вже не чують.
Час: умовне «тепер» — після буремних подій, у мирний, але втомлений період.
Сцена 1: Старенька і Порожній Бюлетень
Виборча дільниця. Тиша. Година до закриття.
Стара бабуся у темно-сірому пальті, з потертим беретом, тримає ручку над чистим бюлетенем. Довгий стіл. Порожні клітинки.
Її пальці тремтять. Жінка з комісії нудно жує жуйку й кліпає в телефон.
Бабуся (пошепки):
— Напишу Ореста... Він мені допоміг той тюль закріпити весною. Без слів. Просто прийшов.
Бабуся виводить ім’я: "Орест Васильович"
Згортає бюлетень. Опускає.
Сцена 2: Орест. Ніч перед пробудженням
Невеликий дім на околиці. Орест спить у кріслі біля незавершеної полички.
На його колінах — кішка. Телевізор тихо бурмоче новини.
У вікні — світло міста: бліде, нерівне, жовте, як втома.
На столі — зошит з надписом: "Проекти для міста (якщо колись дозволять)"
— "Освітлення вуличок біля шкіл"
— "Зелені острівці біля зупинок"
— "Зона тиші для бабусь (тест)"
Орест хмикає крізь сон.
У цей момент — лінії світла стиха проходять по стінах. Наче повітря щось вирішило.
📘 РОЗДІЛ II: «Перший день у новому тілі»
Сцена 3: Пробудження
Площа перед старою бібліотекою. Ранок.
Орест прокидається... на лавці. На ньому — чужий піджак. На голові — м’яка в’язана шапка з клаптиків.
Він ошелешений. Озирається.
До нього підходить хлопчик.
Хлопчик:
— А ви той, що скрутку залишив з гойдалками?
Орест:
— Який скрутку?
Хлопчик:
— Ну, вночі. Там ремені, гайки. Ми думали від діда Івана, а мама каже — мер!
Хлопчик біжить. Орест встає, тримаючись за голову. В кишені шапки — записка.
✉️ «Це не влада. Це відповідальність. Надів — і станеш не тим, хто керує, а тим, хто присутній»
📘 РОЗДІЛ III: «Шапка міського світла»
Сцена 4: Епізод перший «невидимості»
Ніч. Задвірки супермаркету. П’яний чоловік намагається вскочити у смітник за картоном.
Тихо. Двері зачиняються самі. Звідкись лунає лагідний голос.
Голос (невидимий):
— Василь, ти ж плитку клав у лікарні. Нащо тобі це?
Чоловік здригається. Озирається. В повітрі — запах м’яти.
На землі з’являється мішок з сухим одягом, термос і напис:
«Будівництво. 8:00. Записано. Ти — не сміття»
🟡 Це тільки початок. Далі:
-
Орест почне розуміти, що відчуває "пульс міста".
-
Він навчиться «перекидатися» в простори, де є емоційний перегрів.
-
Його розшукує журналістка Полянська — вона пише репортажі, бо також чула... шепіт повітря.
🎬 СТРУКТУРА СЦЕНАРІЮ (кіноверсія або графічна повість)
- Пролог: "Сум міста" Маленьке місто. Проблеми скрізь — втома, байдужість, пусті дитячі майданчики.
На вибори ніхто не йде. Але одна старенька бабуся випадково пише ім’я простого хлопця — Ореста.
Його обирають… і починається щось дивне.
- Акт I: "Пробудження" Він не розуміє, що сталося, але щоночі після сну прокидається в іншому кінці міста — там, де комусь погано.
Його відчуття посилюються, він чує серця людей.
Одного дня в подарунок від тієї бабусі він отримує стару "шапку-невидимку", зроблену з речей городян.
"Це не шапка, це оберіг довіри. Якщо вдягнеш — станеш не видимим, а всюдисущим."
- Акт II: "Місто оживає" Він зникає з публічного простору, але всюди з’являється невидимий мер — ламаються паркани аби відкрити сквер, ремонтуються гойдалки вночі, з’являються ліхтарі в місцях темряви.
Люди починають писати листи в повітря, вірячи, що він прочитає — і справді читає.
- Акт III: "Небезпека" У місто заходить темна сила (може бути алегорія: "Інвестград", "Консорціум Штучної Радості").
Вони будують штучні зони щастя, а всередині — порожнеча.
Люди починають втрачати здатність відчувати, співчувати, жити разом.
- Кульмінація: "Жертва" Мер мусить віддати свою індивідуальність, щоб "влитися" в усіх — стати енергетичною мережею співчуття, а не людиною.
Але перед цим він пише останній лист Полянській — журналістці, яка все це описувала, бо колись вона теж була самотня.
- Епілог: "Місто без тіла, але з серцем" Його більше не видно. Але на карті міста з’являються нові лінії — "вулиці довіри", "площі зустрічі", "переходи милосердя".
Мер тепер — в кожному, хто чує чужу тривогу як свою.
🧩 Візуальні елементи для коміксу: Шапка, що виглядає як стара поштова сумка, але світиться, коли людина чесна.
Невидимий слід від кроків — ростуть квіти, дерева.
«Техно-тіні» — корпорації, що хочуть “однакових” міст без сердець.
Репортерка Полянська — сучасна розповідачка міських міфів.
📚 Можливі назви розділів (як у книзі чи коміксі): “Той, що доторкнувся до вулиці”
“Пошта в повітрі”
“Голос лампочки над входом”
“Парк, що виріс за ніч”
“Дім із хліба і риби”
“Вікно, яке слухає”
✅
МЕР — СПОСТЕРІГАЧ ІЗ МАЙБУТНЬОГО
📍 Що сталося:
Шапка-невидимка, подарована меру, була створена з уламків часу — у ній вплетено нитки подій, що ще не настали.
Коли він надів її, вона не лише дала йому "присутність", але й перемістила його свідомість у майбутнє, де:
-
він бачить наслідки рішень;
-
знає, чого не можна допустити;
-
але не може змінити саму петлю часу — лише підштовхнути правильних людей у правильні моменти.
🕰️ ЯК ЦЕ ПРАЦЮЄ В СЮЖЕТІ
-
Мер живе в часовій "лаунж-зоні":
-
він вийшов із нашого потоку часу;
-
живе на 2-5 днів (або 20 років) "уперед";
-
бачить, що дерева не виросли, бо дитина не отримала воду з фонтану вчора.
-
-
Через “шапку” він може “повертатися” назад у наше сьогодення — щоб щось змінити:
-
підкинути записку,
-
відкрити кран у парку,
-
послати сигнал Полянській через Wi-Fi-ефект на старому телевізорі.
-
-
Він не керує — він “поправляє” реальність, як майстер годинника.
🧠 ЩО ЦЕ ДАЄ ІСТОРІЇ
-
Глибину: це вже не просто казка про доброго мера — це міська містика про вибір і відповідальність.
-
Конфлікт: мер бачить майбутнє, але не завжди встигає попередити катастрофу.
-
Трагічність: він сам — не може повернутись у своє тіло, бо це зламає петлю. Але він зберігає людське серце.
🧩 МОЖНА ДОДАТИ ЕЛЕМЕНТИ:
-
Таємного годинника в ратуші, що крутиться назад (а він — єдиний, хто бачить час вперед).
-
Музей “забутих майбутніх подій”, куди він потай залишає речі, які ще не настали.
-
Полянська — журналістка, яка починає бачити сни з майбутнього, бо її текст у статті був прочитаний в іншій часовій гілці.
Немає коментарів:
Дописати коментар