Коли в останнє весняне недільне змагання з орієнтування на Толокуні приїхали ті самі старі знайомі — хлопці з Ірпеня, Гостомеля, Бучі, Києва, а також кілька незнайомих облич у латаних військових одностроях — усе здавалося дивно буденним. Глушина, запах хвої, дзижчання комарів, холодна вода Десни у ранкових туманах. Тільки тиша була вже не та — у ній стояв гул війни.
Там, у кущах між високими вербами, під мостом, де звикли ховати фінішні мітки, тепер стояв невисокий чоловік на прізвисько «Бугай». Колишній електрик із Вишгорода, він давно брав участь у всіх толокунях, змагався чесно, іноді смішив усіх своїм мармеладним рюкзаком. Але саме він першим підозрював, що через кілька днів Мощун можуть здати. Вороже угруповання тиснуло з боку Гостомеля, проривалося через Старі Петрівці.
Увечері 11 березня він відвів трьох із собою. Вони знали рельєф, знали, де саме земляна гребля, що стримує рукотворне море. Бугай був не тільки електриком, а й колишнім фахівцем з гідротехнічних систем — працював при будівництві насосних станцій.
— Якщо ми розмиємо греблю отам, — вказав він, — вода піде назад, на Ірпінь, затопить лісові роздоріжжя, і ворожа техніка просто не пройде.
Вночі вони прив’язали малі заряди до підмитих бетонних плит, заклали ручні заряди на старому виході обвідного каналу. Точково. Без паніки. Без вибуху, який чутно на десятки кілометрів.
На ранок 12 березня вода рвонула в пойму. Глибока тиха течія пішла до Мощуна. Там, де мали зайти російські танки — з’явилося болото. Спершу ще намагалися проїхати. Два Т-72 застрягли одразу. Наступні просто не пішли. А 92-а бригада з Білої Церкви, яка вже отримала наказ на відведення, раптом отримала шанс.
— Стоїмо! — пролунало в рацію з голосом, який тримав фронт більше, ніж броня.
Мощун вистояв. А хлопці з Толокуня мовчали. Вони не просили орденів. Їм було досить того, що не здали. Не здали місто, не здали себе.
Через кілька днів прізвище «Бугая» випадково пролунало в зведеннях якогось воєнкора, але ніхто не звернув увагу. І правильно. Бо історія Толокуня — це не про медалі. Це — про тих, хто знав, куди піде вода.
Комментариев нет:
Отправить комментарий