Давайте порушимо "надуте мовчання" про саму суть кризи довіри до держави та її уповноважених представників (5 Стаття Конституції). Відсутність гарантій до персональної корисної ініціативи з боку громадян. Забезпечення нульової активності бюрократії згідно 2-го абзацу 19 статті конституції. Повне підпорядкування законодавчої, виконавчої та судової влади державній владі в Україні (6-та стаття Конституції).
Теоретично — так.
Згідно з Конституцією України (ст. 3), “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. Тобто, держава існує для людини, а не навпаки. І держава має не лише право, а й обов’язок створювати умови для гідного життя — допомоги, підтримки, реабілітації, справедливості.
Практично — часто ні.
Бо реальне управління здійснюється не “ідеальною державою”, а конкретними людьми в чиновницьких структурах, які:
не мають механізмів відповідальності перед людьми,
отримують вигоду (зарплата, премії, повноваження) не від допомоги людям, а від виконання формальних показників, звітів, лояльності начальства, KPI тощо.
Проблема в тому, що чиновник отримує вигоду від системи, а не від справедливості.
2. Чому держава карає постраждалих замість того, щоб допомагати?
Це приклад "інверсії моралі" в бюрократичному механізмі:
Жінка, яка "саджає" чоловіка в електронний концтабір чи відправляє на війну в "пошуку 100 тисяч" чи мільйону за втрату — часто це вимога фінансової кеш-флоу мафії, яка тепер вже впливає на всі "корисні дії" та в свій автоматичний спосіб на суд та судових виконавців, і ні у кого немає вибору, якщо хоче зберегти дах над головою чи дітей.
На сина з ПТСР, треба відкривати кримінальну справу — приклад, коли система реагує не людяністю, а шаблоном. Вона не бачить контексту: що він жив в окупації, був поранений, зламався психічно. Вона бачить лише "порушення" і штраф, покарання, звіт.
Що можна зробити:
Суспільна переоцінка цінностей — підтримка соціальних ініціатив, патріотичних кооперацій, правозахисних рухів. Треба будувати сильне громадянське суспільство, яке не дозволить бюрократії діяти безкарно.
Запровадження механізмів суспільного контролю:
участь громади у призначенні місцевих керівників,
відкриті бюджети допомоги,
публічне оцінювання ефективності рішень.
Скасування каральних підходів до людей з боргами, ПТСР, жертв війни:
має бути механізм примирення (медіація, реструктуризація боргів),
медичне й юридичне обґрунтування для захисту постраждалих від насильницьких процедур.
Підсумок:
Держава, яка не дбає про своїх постраждалих, не є державою народу, а лише корпоративною структурою для збагачення функціонерів.
Щоб це змінити, потрібна нова суспільна угода, де людська гідність і потреби — на першому місці, а не лише прибутки чи звання.
Комментариев нет:
Отправить комментарий