"Централізація проти ефективності: український парадокс капіталу"
Вступ.
Після набуття незалежності Україна обрала унітарну форму державного устрою. Це означає: усе — в центрі. Влада — в Києві. Гроші — в бюджеті Києва. Рішення — на Банковій. А реальність на місцях — як вийде.
Унітарність і централізація мали б забезпечити стабільність, однак вони стали фундаментом для вкрай неефективної моделі економічного життя, де розподіл ресурсів не має жодного стосунку до економічної доцільності, а лише — до політичної лояльності.
1. Як усе почалося: роздача власності і "золота формула" виживання
У 1990-х роках все почалося з нібито простого плану:
-
Роздати майно колишнього СРСР — через приватизацію.
-
Землю — оформити на фізосіб, які платитимуть податок.
-
Комунальні послуги — перекласти на плечі громадян через ринок тарифів "зі стелі".
-
Митниця і податки — дадуть державі гроші.
-
Держава — перерахує субвенції туди, де найбільше "просять", або де є "свої".
На папері — ніби ринкова економіка.
На практиці — політико-фінансова феодальна модель, де ресурси тікають у центр, а звідти — назад лише "друзям".
2. Економічний абсурд: податки не мотивують, а гальмують
У нормальній економіці податкова система:
-
Мотивує ефективних — стимулює розширювати бізнес.
-
Карає неефективних — веде до банкрутства і вивільнення ресурсів.
Але в українській моделі:
-
Податки існують не для економіки, а для утримання державної надбудови.
-
Комунальні платежі встановлюються не як ринкова ціна, а як засіб наповнити бюджети.
-
ПДФО, ПДВ, акцизи, ренти — розподіляються не за логікою розвитку, а за логікою наближеності до фінансових потоків.
Парадокс: найбільш ефективні території не отримують найбільше.
Найбільше отримують — наближені до корупційних ресурсів: митниці, держбанки, "молочні" міністерства.
3. Реальний механізм централізації: не держава, а труба для капіталу
Капітал в Україні концентрується:
-
Не там, де створюється додана вартість, а там, де відбувається її адміністративне вилучення.
-
Найкраще жити — не там, де розвиваєш інновації чи сільське господарство, а там, де маєш свого в держорганах.
-
Субвенції не працюють як інструмент вирівнювання, бо залежать не від потреб, а від політичної температури в Кабміні чи ОП.
Таким чином, ми маємо модель, де:
-
Держава — не регулятор, а перерозподільник і гальмо.
-
Капітал — не тече до ефективних, а вимивається з регіонів.
-
Гроші — не стимулюють розвиток, а відбирають останнє у тих, хто виживає.
4. Що могло б бути інакше? (але не сталося)
В ідеальній децентралізованій економіці:
-
Місцеві бюджети залишають левову частку ПДФО, ПДВ, ренти — і самі вирішують, що з ними робити.
-
Територіальні громади розвивають інфраструктуру, бо знають: інвестиція в дорогу — це податки від бізнесу.
-
Держава — це м'який координатор, а не жорсткий адміністратор.
В Україні ж:
-
Децентралізація є де-юре, але де-факто — централізація фіскальна, політична та інформаційна.
-
Громади не мають ресурсів для самостійного розвитку, змушені благати, клянчити, писати проєкти під гранд-стандарти, що не відповідають реальним потребам.
-
Бізнес не мотивований виходити з тіні, бо в тіні — хоча б прогнозовано.
5. Парадокс системи: мотивація знищена
Коли система не підтримує ефективного, він:
-
Емігрує.
-
Або — стає частиною системи, аби вижити.
-
Або — вигорає, бо не бачить сенсу інвестувати у країну без зворотного зв’язку.
Ринок без мотивації — це не ринок.
Це — декорація під "економіку", яка насправді — система утримання.
🎯 Висновок: або капітал піде за ефективністю, або ефективність піде з країни
Україна стоїть на порозі нового етапу. І питання не в формі — унітарна чи федеративна. Питання — в розподілі капіталу і механіці мотивації.
Якщо держава не передасть ресурси туди, де вони приносять користь — вона просто втратить ті території, людей і потенціал.
Вибір простий: або нова республіка з новою економічною моделлю, або — стара система, яка жере власне майбутнє.
Чудова ідея — запросити умовного "західного аналітика" для ролі пояснення альтернативної, більш стійкої фінансової моделі, яка враховує національні виклики, внутрішній ринок і обмеження валютного суверенітету. Ось як це може звучати — у формі віртуального виступу "аналітика з Центру стійких економік при Європейському інституті політичної економіки", скажімо, доктора Джона Г. Мюррея:
🎙️ "Реальні гроші для реальної економіки: Потрійна активація обігу в Україні" доктор Джон Г. Мюррей, Центр стійких економік (CSSE), Європейський інститут політичної економіки
Дякую за запрошення. Сьогодні я хотів би звернутися до вашої країни не як до чергового ринку, що потребує інвестицій, а як до держави, якій життєво необхідно переосмислити базову архітектуру грошового обігу.
Я пропоную розглянути концепцію "потрійної активації обігу", яка поєднує:
зовнішньо конвертовану валютну систему ("золота гривня"),
внутрішню валюту розвитку ("мідна гривня"),
регіональні/галузеві інструменти кооперації ("електронна трудова/соціальна гривня").
🔹 1. "Золота гривня" — інструмент зовнішнього балансу Це:
Валюта, яка відповідає всім вимогам ринку: має прив’язку до зовнішньоторгових контрактів.
Обслуговує 100% експорту та імпорту.
Є єдиним каналом розрахунків із зовнішніми фінансовими інституціями.
Має повну або часткову резервну підтримку — золото, СДР, або ресурсна база (газ, зерно, уран).
Її функція — захист зовнішнього обігу і забезпечення довіри інвестора.
🔹 2. "Мідна гривня" — валюта внутрішнього економічного мультиплікатора Це:
Внутрішній грошовий інструмент, який не виводиться за межі країни.
Має окрему емісійну логіку, залежну від локального попиту, трудової зайнятості, регіональних програм.
Може обмежено обмінюватися на "золоту гривню" за курсом, встановленим регулятором з урахуванням реального паритету купівельної спроможності.
Її функція — запустити локальну економіку, що нині задушена централізованою фіскальною системою.
Приклад: Підрядник з Полтави отримує оплату за ремонт школи в "мідній гривні", закуповує матеріали на локальному ринку, платить працівникам і податки — все в цьому ж контурі. Ефект: кошти не витікають, а проходять 2–3 кола внутрішньої активності перед перетворенням на резервний ресурс.
🔹 3. "Електронна трудова гривня" — інструмент соціального обміну та стабілізації Це:
Електронна одиниця обліку, яка обраховує години праці, соціальний вклад, волонтерство.
Дає змогу людям, які тимчасово не мають ринкової роботи, брати участь у локальній економіці.
Може бути використана для:
часткової оплати комунальних,
доступу до базових послуг,
участі в місцевих кооперативах.
Функція — активація соціального капіталу, який нині втрачається або емігрує.
🧠 Основна ідея: Не в усіх грошах має бути спекулятивна функція Класична помилка пострадянських держав — вимагати від національної валюти функції долара: стабільність, ліквідність, привабливість для спекулянта.
Але для локальної економіки потрібна не валютна краса, а мультиплікація.
Ця потрійна система дозволяє:
Відділити монетарний контроль зовнішнього ринку від соціальної гнучкості внутрішнього.
Захистити резерви від внутрішнього популізму.
Надати локальному бізнесу реальний обіг, а не крихти з держбюджету.
🧩 Таймінг, ризики, та переходи Між цими трьома контурами діє:
Тайм-кодинг (часовий обіг): наприклад, "мідна гривня" втрачає частину купівельної сили після 6–12 місяців, стимулюючи швидкий обіг.
Квоти на обмін: не більше 20% від мідної гривні може конвертуватися в золоту — запобігання інфляції.
Інвестиційні пули: об'єднання мідної гривні для фінансування інфраструктури на засадах взаємного зиску.
🎯 Висновок: "Гроші мають працювати там, де створюється життя" Система потрійного обігу — не екзотика. Це єдина практична відповідь на структурні викривлення, які:
Знищують локальну ініціативу.
Концентрують ресурси в політичних "трубах".
Роблять людей пасивними бенефіціарами допомоги, а не агентами розвитку.
Україна має шанс: перевизначити валюту не як товар, а як простір дії.
Комментариев нет:
Отправить комментарий